Полностью:
Театральне шаленство тижня

Сім останніх “лютих” днів поточного року створили надзвичайно сприятливі умови для масового захворювання житомирян на театроманію: гастролі Муніципального театру “Київ” і Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. П. Саксаганського, прем’єрний показ моноспектаклю “Дитячий світ” Житомирського польського театру ім. Ю. Крашевського. І рідний видовищний заклад теж не забував виконувати свої планово-репертуарні обіцянки... А містяни, що входять у слухацько-глядацьку групу “ризику” та мають відповідні радіоприймачі, наражалися на “небезпеку” навіть вдома, бо заключно-зимового недільного вечора радіоканал “Культура” організував пряму трансляцію із Національної опери України (Київ). Опиратися “Євгенію Онєгіну” Петра Чайковського (партію Греміна виконував незрівнянний Анатолій Кочерга) було не просто.
Отож спробуємо, хоча б частково, відтворити хронологію мистецьких подій.

22.02.2010
Один театр, дві сцени, три спектаклі
В один день творчий колектив Муніципального театру “Київ” презентував казковий мюзикл для дітей “Як стати справжнім Бегемотом”, вистави “Гравці” та “Циліндр”. Таємницю становлення особистості справжнього Бегемота і роль апетиту у важливому процесі (автор історії – Олександр Вітер) залишимо цього разу поза увагою, зосередившись на іншому.
Отже, “Гравці” М. Гоголя. Склалося враження, що актори не зовсім зручно почували себе на дещо “несертифікованій” сцені в приміщенні телецентру. Це, мабуть, і вплинуло на якість дійства. А ще – занадто швидкий темп мовлення у поєднанні з повільністю дії, розтягненість деяких епізодів, непродуманість мізансцен... Невідповідність костюмів та манери поведінки персонажів (дехто дуже нагадував бандитів із телевізійних серіалів) архаїчному (певною мірою) тексту, а також репліки Псоя Стахіча Замухришкіна українською мовою на тлі мови оригіналу чомусь не справили враження вдалих режисерських знахідок, які повинні були б допомагати перетворенню класичного твору на дослідження сучасного життя.
Щодо акторських робіт: переважала невиразність. Якщо ж щось і виділялося на загальному фоні, то це більше дивувало, ніж захоплювало. Так, Іхарьов (О.Нежурко) досить часто нагадував ображену дитину: не вірилось, що він – шулер... Та ще й не з останніх! Сценічний розвиток характеру персонажа, практично, не простежувався. Глов молодший (А.Федінчик) постраждав не тільки від шахраїв, а й від надмірностей лицедійства. Достатньо органічним був І.Каблов у ролі Псоя Стахіча.
Потрібно відмітити, справедливості ради, що спектакль склався з різнознакових “пазлів”: мінус, мінус і – раптом плюс. Чим ближче до закінчення, тим більшало позитиву. А найвдалішим був фінал: символічне розкидання карт на сцені вдалося! Зал аплодував...
Вдруге того ж самого дня на сцені Житомирського обласного музично-драматичного театру кияни з’явились із “Циліндром”. П’єса Едуардо де Філіппо, яка в 1966 році народилася все ж трагікомедією, отримала у гостей інші трактування: від психологічної комедії (якщо вірити програмці) через психологічно-еротичну (анотація театру) до просто еротичної. Так проанонсував її у залі телецентру художній керівник театру – пан Невєдров, запрошуючи на пікантний перегляд глядачів, у тому числі і неповнолітніх.
І от дійство почалося. Декорація економ-класу (твердження справедливе і щодо “Гравців”), на тлі якої розгорталися події, спонукала до роздумів про суттєву перевагу МТ “Київ” на ринку лицедійських послуг. Серед його засновників є меценат.
Загальне враження від спектаклю псувало те, що актори досить часто не розраховували силу голосу: частині публіки хотілося періодично крикнути: “Звук!” або шукати пульт, чим, мабуть, і були заклопотані деякі глядачі, які ніяк не могли всидіти на місці та постійно пересувалися залою (подібні ситуації пережили й “Гравці”).
Та повернімося до більш суттєвого. Які смисли шукав режисер у п’єсі? Що він знайшов? Як ділився знайденим із глядачем? Та як актори йому у такій шляхетній справі допомагали? Дорогою до “смислів” пан Д.Лінартович збився на манівці еротики і втратив головне – психологічну глибину твору. Не маючи справжнього стрижня, вистава часом втрачала динаміку, яскравість, ставала нудною Такою була “ода” циліндру, яку виголошував Агостіно (С. Солопай). Неймовірно розтягнулася у часі сцена демонстрації неймовірної пристрасті Родо (Д.Лінартович) до Рити (А. Середа). Ті ж манівці, зміна акцентів вплинули і на акторську гру, яка, переважно, не викликала особливого захоплення. Цікавим і переконливим був хіба що Аттіліо Самуелі (П.Сова) і під кінець дійства Агостіно (С.Солопай) і Беттіна (І. Нагорна). Антоніо (А.Федінчик) чомусь дуже нагадував Глова молодшого з “Гравців”. Чи не встиг перевтілитись, чи вже так “заштампувався”? Малюнку заключної сцени бракувало чіткості. Глядачі, для яких текст п’єси не становив таємницю, почали сумніватися, чи це вже кінець. Без сумніву, впевнено ставити точку – корисне вміння для режисерів.
Шкода, що Муніципальний театр “Київ” не встояв перед тотальною еротизацією (можливо, більш доречним було б інше слово) трактувань, репертуарів і т. ін. Все ж таки час звертатися до серця і розуму людей... Щоб не спізнитися...


А нам своє робить...
Остання гастрольна експансія лютого не вплинула на “бойовий” дух житомирських артистів. Вони добре засвоїли істину: “А нам своє робить!” і чесно відпрацювали тиждень. Чергове малосценічне прем’єрство “Вівці з вовчим поглядом”, яке відбулося 24 числа уславленого культподіями місяця, заслуговує на особливу увагу і не на один рядок. Тому про це – окремо. І, зрозуміло, іншим разом.

25.02.2010 – 28.02.2010
SIC TRANSIT GLORIA MUNDI

Гастролі Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. П.Саксаганського нагадали житомирянам про славне театральне минуле філармонії. На її сцені протягом чотирьох днів пройшло шість (!) вистав, дві з них – для дітей.
А почалося все із “Поминальної молитви” Г.Горіна за мотивами повісті Шолом-Алейхема “Тев’є-молочник”. На жаль, трохи затягнуте дійство “зачепило” менше, ніж могло, бо часом нагадувало літературне читання з елементами драматичних етюдів. Енергійні дії “групи підтримки” у майже суцільно чорному суттєво на загальний результат не вплинули.
Елементи оздоблення костюмів персонажів, які викликали жвавий інтерес у частини глядачів, наштовхували на думки про хитросплетіння людських доль, взаємопов’язаність всіх нас у цьому світі і складність виплутування із життєвої павутини.
З огляду на гостинність, варто подякувати режисеру і акторам за працю, яка, в цілому, відповідала критерію “ціна-якість”, і перейти до наступної роботи творчого колективу.
Це – “№ 13” Рея Куні. П’єси цього автора – надзвичайно касові і не менш специфічні. Те, що відбувалося на кону, викликало асоціації із чудернацькою мішаниною, в яку заміксувалися примітивні голлівудські комедії, різноманітні “квартали”, некондиційні “дзеркала”... Іноді, у кращому випадку, це нагадувало кадри “великого німого”. Акторська майстерність обмежувалася зміною стандартних “масок” під репліку. І все ж одна роль потребувала більшого: тривале перебування у статусі мертвого тіла вимагало певних акробатичних навичок. Сумнівно, щоб не позбавлений смаку інтелектуал, який волею долі вперше познайомився з творчістю успішного драматурга, добровільно погодився вдруге “убити” час за допомогою Р.Куні. Дивним було те, що спектакль за твором англомовного автора в українському театрі грали у російському перекладі. Адже “Пізанська вежа” Н. Птушкіної, цивілізовано, не наполягаючи на привілеях, без проблем йшла українською. Але дотримуємося хронології.
У третій гастрольний день зі сцени пролунало мелодраматичне “Третє слово”. Чудовий матеріал, який в 1954 році “виткав” іспанець Алехандро Касона, вимагав відповідного темпоритму, темпераменту і природності. Констатуємо: не завжди всього цього було вдосталь. А от справжнє задоволення глядачі могли отримати, спостерігаючи за управителем Ролданом (з.а. України А. Бевз). Пану Анатолію, дійсно, хотілося сказати класичне “Вірю!”.
Театральний візит наших сусідів завершувала мелодраматична комедія “Пізанська вежа” вже згадуваного автора. Із першої хвилини дійства відчувалося, що для дійових осіб, а особливо для виконавців, оперативного простору забагато. Дружина і чоловік переважно займали позицію у кутку сцени і звідти вели свої діалоги. Не завжди це виходило переконливо. Чому? Можливо, “винна” сама п’єса, яка ідеально підходить для камерного виконання. А продовження повноцінного перебування вистави на великій сцені все ж потребує інших режисерських і сценографічних (не таких лаконічних) рішень.

І насамкінець коротко щодо загального враження від побаченого і почутого протягом чотирьох днів: академічність, яка присутня у назві театру, на жаль, не завжди подавала ознаки життя на сцені. А чим же тоді пояснити пристойну заповнюваність залу? Оплески (навіть овації)? Квіти? ... Нічого дивного. Нове, як правило, – цікаве. Це природно. Як і природно називати біле – білим, а ... Далі самі знаєте...

P.S. І все ж театроманія не найгірша соціальна “хвороба” суспільства...
Так що там на театральних афішах березня?